Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би!

– Ну, то розкажіть, повчіть нас, – сказав я дуже спокійно.

– Гм!.. розказати… Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів'єм.

Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминальная яла ся догоряти – то липне синім по стіні подомнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь, і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін.

– Видите, мої куми, – почав Гарасим, – вам здається, що світ Божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою, лозовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю – видрися там на Пікуй, на Зелемінь,[53] де небо над тобою, мов стріха, а хмари під ногами плахтами стеляться… Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєся. Там-то дич – лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересувавсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.

Ідеш у білий день, блуд чіпаєся тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя[54] і вроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а инші верх Бескида, мов птахи, літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.

Там-то, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав'єм дослужити.

На моє нещастє, мешкав'єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двома зірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як випустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перед і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голос із неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть!

Але як? Знав'єм, що ми рада, але ж я ще вояк – нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема.

Раз проваджую смерком із поля за руку і кажу до неї:

– Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла?

Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала:

– Ох, не споминайте-но за язі, бо я і так боюся. А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пустки – там нехристь сидить.

– Го, го! – розсміяв'ємся, – рад би-м змірятися з тою упирицею, то показав би-м, яка орудка з цісарським вояком.

Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу:

– Оже щоби-сь знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч.

Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз ближче, раз оддале-ки. Межи ними виводила гірська фуяра[55] своє хрипливе сумовання.

Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину по котрій паслися воли з дзвінками на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, з-під ширококрисого темного капелюха біліло сріблисте волосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили.

Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір, за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничої пустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії, борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням.

Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала:

– Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога скусити.

– Хлопче! – мовив пастир, – дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й не нюхне ось тої мандригули,[56] бо Господь назначив на ній признак внутрішньої трутизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?… Сядьте-но лишень коло мене, то я вам розкажу історію сеї пустки.

Діти, полонині тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не такії, як ми. Прапрадід небожки мами моєї випасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.

Раз, коли прапрадід з иншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» – крикнув один скотар.

– Ого! То татарська походня![57]

Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.

Хто живий, брав, що мога, і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же винісся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузі-німцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана.

А маєте знати, же татарин – то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у